Заховані під товщею землі бази не лише зберегли іранське військо від повного розгрому, а й дозволили йому перейти до асиметричної відповіді, зберігаючи мобільність і прихованість стратегічних ресурсів. Саме ці грандіозні підземні споруди та їх роль у війні стануть головною темою сьогоднішньої розповіді — від архітектури до військової стратегії, що сформувалась на досвіді минулих конфліктів.
У розумінні іранських стратегів, армія Ісламської Республіки не здатна перемогти у відкритому зіткненні із силами, що мають тотальну перевагу в повітрі, розвідці та високоточній зброї. Тому головною ідеєю оборонної доктрини стало збереження ключових елементів військового потенціалу навіть після перших хвиль масованих ударів — і зберегти здатність до ефективної відповіді. Відповіддю стали сотні кілометрів тунелів, ракетних шахт, ангарів, командних пунктів і транспортних артерій, схованих глибоко під землею. За два десятки років вони сформують цілі “підземні міста”.
На користь стратегії працює іранська географія — західні та північні регіони охоплюють гірські масиви Загроса та Ельбурса. А рельєф і товща породи ідеально підходять для будівництва підземних баз та прихованого розміщення військових об’єктів.
За оцінками американського Центру стратегічних і міжнародних досліджень, арсенал Аерокосмічних сил Корпусу вартових ісламської революції сягає тисяч балістичних ракет та активно нарощується. Про колосальні запаси ракет красномовно говорять операції помсти під кодовими назвами «True Promise I» та «True Promise II», які налічували залпи до 120 та 200 балістичних ракет по Ізраїлю. А третя ітерація у червні 2025 року сягнула більше 500 пусків балістичних ракет упродовж тижня.
Перші знімки іранських ракетних містечок почали публікуватись державними ЗМІ у 2015 році. Схематично усі об’єкти схожі між собою — це мережа тунелів, зазвичай заввишки у 6-10 метрів та шириною близько 6 метрів. Відсутність великих за площею майданчиків компенсується протяжністю тунелів, довжина яких може сягати десятків кілометрів.
Вздовж стін тонелів компактно зберігаються ряди з балістичними ракетами або автомобільними пусковими установками. Останні, зокрема, зберігаються одразу з боєкомплектом для того аби у випадку потреби машина могла виїхати на поверхню та одразу здійснити запуск ракети.
Глибина залягання таких об’єктів не розкривається. За різними оцінками, типові тунелі, де зберігається ракетне озброєння, можуть розташовуватись на глибині 30–80 метрів, що достатньо для стримування звичайних авіаударів. Максималістична оцінка у 500 метрів базується на одній із заяв командувача КВІР, однак такі цифри можливі лише у випадку пророблення тунелю в гірському масиві.
Заявляється, що кожен такий об’єкт є автономним та має незалежну систему електропостачання на випадок ударів по підстанціям. Імовірно, йдеться про розташовані під землею дизельні генератори, які можуть живити ключові системи, такі як освітлення та вентиляція, у випадку знеструмлення цивільної мережі.
Деякі ракетні бази адаптовані для здійснення підземних ракетних пусків. Для цього в недрах комплексу оснащено рельсовий механізм подачі балістичних ракет до пускової шахти, вихід якої замасковано на поверхні.
Зокрема, на відео нижче іранськими військовими показано заряджання установки балістичними ракетами середньої дальності Emad (2000 км). Цей факт примітний тим, що ракета є рідкопаливною і заправляється безпосередньо перед пуском. А тому іранці мають необхідну інфраструктуру для заправки керосину та токсичного окислювача у закритих приміщеннях під землею.
У 2021 році іранські військові розширили базу в Хормозгані, побудувавши батарею із семи шахтних пускових установок. Діаметр кожної, судячи з супутникових знімків, сягає 16 метрів та дозволяє здійснити залп одразу кількома балістичними ракетами — ймовірно, 4-5 одиницями за один раз.
Шахти не мають захисних ковпаків, але мають певний рівень захищеності завдяки розміщенню у перевалі поміж двох гірських висот, що має суттєво ускладнити їх ураження ворожою авіацією.
Морська воєнна доктрина Ірану є продовженням стратегії асиметричної війни з потужнішими противниками, насамперед зі США та їх союзниками в Перській затоці. Оскільки Іран не може конкурувати у війні великих кораблів, він робить ставку на «москітний флот» — угрупування малих, маневрених катерів, які здатні швидко атакувати, запускати ракети й так само швидко відступати. Тактика передбачає масове застосування малих бойових одиниць для перевантаження оборони та виснаження ворога.
Важливу роль в обороні прибережних вод відіграють берегові ракетні комплекси з протикорабельними крилатими ракетами сімейств Noor, Ghader та Ghadir, що забезпечують ешелоновану оборону на відстані до 1000 кілометрів. Їх місця розташування багато у чому подібні до вище згаданих «ракетних містечок», які передбачають висування на поверхну виключно для здійснення бойових пусків.
Таким чином, навіть при масованих бомбардуванням, Іран може зберігати більшість своєї техніки не ураженою і висувати її для застосування під виглядом звичайних вантажівок. Тому відсутність пусків ракет зовсім не буде означати, що у Ірана не має пускових установок. Навпаки, вони можуть чекати слушної нагоди будь де.
Варт о взяти на озброєння ідею трансформації звичайної цивільної вантажівки в ракетну установку. Цей приклад варто масштабувати в Україні.
За матеріалами "Мілітарного"
|
